У давніх слов'ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до 1409 року. (За цим літочисленням Нестор – літописець розпочав “Повесть временных лет”). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи, із пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називали веснянками. Існують і паралельні назви: в Галичині – гаївки, гагілки, на Поліссі – маївки, магівки, на Волині – рогульки. Гаївки в західних областях України називають ігрові і танкові дії, що співаються переважно на Великодні свята, а також увесь фольклорно-етнографічний комплекс весняного свята. Назва ж “веснянка” об'єднує всі пісні, які співають на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до зелених свят. Одним з найцікавіших звичаїв стародавніх слов'ян, а в першу чергу наших предків, є закликання весни. Народна уява створила поетичний образ весни у вигляді дівчини – “паняночки”, що “десь у садочку шиє сорочку”, а інколи і у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку: Ой весна, весна та весняночка, Ой, де ж твоя донька, та паняночка… Вона, ця вродлива дівчина або молодиця, дуже багата, від неї люди сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її рано-вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, лізуть на дах комори чи клуні – запрошують, закликають її піснями:
