Український народний одяг - Методичні матеріали - Каталог файлов - Персональный сайт

Портфоліо вчителя

Меню сайту
Категорії розділу
Методичні матеріали [16]
Поради батькам [1]
Раджу почитати
Міні-чат
50
Наше опитування
Ваші життєві цінності
Всього відповідей: 496
Статистика

Онлайн всього: 0
Гостей: 0
Користувачів: 0
Головна » Файли » Методичні матеріали

Український народний одяг
[ ] 17.03.2008, 22:47

Український народний одяг




1. Коротка історія походження традиційного українського одягу.
2. Чоловічий костюм.
3. Жіноче вбрання.
4. Спільний одяг для чоловіків та жінок.
5. Оздоблення одягу. Вишивка.
6. Сценарій свята українського одягу.



Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре
не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.
Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів.
Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою.
.
На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.
Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

Жіноча сорочка вишита квітковим візерунком.
Чоловічі сорочки вишиті геометричним орнаментом.
Жіночі сорочки вирізнялися більшою кількістю оздоблень, ніж чоловічі. Жіночі сорочки зазвичай були довгими, сягали аж по "кісточки". Шилися вони або з цільного шматка полотна або з двох частин:делікатнішої верхньої і грубішої нижньої.
Поверх сорочок жінки вдягали запаски, які могли бути двох видів з одного або двох шматків тканини.

Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). У Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загально поширених свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцул підгорянці — чугу тощо.
Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (восновному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні,димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся,Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні. Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики.
Звичайні коралі із 20-ти разків.
Кора́лі - намисто із привозних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток у к. може бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців.
Нами́сто - найстарша й найпоширеніша з жіночих нашийних прикрас на всій території України. Н. було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Раніше складалося із скойок, гарних рослинних плодів, зерен, кісточок овочів, які згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінувалося н. з дорогих природних матеріалів - коралів (див. коралі), бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дорого цінувалося гуцульське н. з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями іншого кольору або золота, яке завозилося з Італії.
Зґа́рда, — архаїчна гуцульська шийна прикраса релігійного характеру. Мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки ("переміжки"), згорнуті чи скручені з латуні або міді. Середній хрест у зґардах виділяється чепрагами з двох орнаментованих кружків, один з яких має гак, а другий - петлю. Окрім Гуцульщини, зґарди ще зустрічалися лише у грузинів на Кавказі, де їх виробляли звичайно з гагата чи гішера.

Ґерда́н, ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав усі груди. Орнамент і його колорит зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної шири¬ни, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Дукач. Сучасна робота. Автор — Л. Ліщинський. Фото О. Касянчука.
Дукач, личман, ягнус - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. За дукач правили австрійські дукати Марії Терезії, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. На Полтавщині дукачі мали з обох боків зображення релігійного змісту. Такі дукачі дарували на весіллі. Інші мали портретні зображення, здебільшого імператриць Єлизавети та Катерини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну. Дукачем у 19-на початку 20-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикласи - від грубого, але старанно виготовленого до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його насили щодня і дорослі, й діти.
Запаска – старовинний жіночий український одяг, що складається з двох окремих полотнищ вовняної тканини із зав’язками у верхній частині; ще-фартух, який носять зі спідницею чи плахтою.
Також використовувалися дерги - полотнища з грубого вовняного сукна, що вдягалося на сорочку.

Запаски, плахти, попередниці та дерги .
Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Вона ширша за запаску. Жінка перш ніж вдягнути її перегинає її вдвоє, і потім огортає нижню частину тіла. За візерунками плахти поділяються на крижеву, хрещатку, грушеву, рогатку, синятку, солов"їні очі, закладчину.


Плахта
Попередниця являла собою невеличкий, зазвичай монохромний з невеличким візерунком, фартух.
Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою, тканим або плетеним поясом.

Поверх сорочки на верхню часину тіла жінки та дівчата вдягала корсетки або керсетки.
В кінці 18 століття українські жінки почали ностити спідниці. У кожному регіоні спідниця набула своєї особливої форми, технології шитті та назви.
Починаючи з 14 століття українські шляхтінки та багаті міщянки шили сукні.
Чоловіки поверх сорочок також вдягали керсетки,
але простіші і грубіші, ніж жіночі. Чоловічій одяг взагалі вирізнявся більшою простотою. Чоловіки носили штани або шаровари, так добре відомі кожному.

Головні убори жінок Слобожанщи¬ни — парчеві очіпки циліндричної фор¬ми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хуст¬ку — нахраму. Носили й так звані в'яза¬ні ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплі¬тали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.
Крайки





Волосся жінки заплітали в косу (чулку), вплітаючи в неї стрічку (пантлик) і обмотували на голові у вигляді віночка. На цей віночок волосся одягали очіпок (чепець, чепок). Як правило, жінки ходили в чепцях, поверх якого одягали (завивали) хустку червоного, білого, чорного й іншого кольорів. Дівчата ходили у вінках, які виготовляли з дроту, потім обвивали його полотном і прикрашали різнокольоровим бісером, дзеркальцями, а нижній край вінка вішали один або два ряди срібних монет – гусушів. Такі вінки носили молодиці, а молоді дівчата носили на неділю віночки з косичок (квітів). Шию та груди прикрашали намистом (пацьорками) фіолетового, улла ного та інших кольорів, яке часто складалося з багатьох рядів. На шию прив'язували кантор – прямокутну узорчасту полосу виткану з окремих кольорових скелець – пацюрок (бісеру). На сорочку одягали камазельку (лайбик) зшитий з улла ного полотна і оздоблений різнокольоровими аплікаціями. Жінки, особливо заможні, носили кожушок (бунду) – коротку безрукавку з хутром в середині, оздоблену вишивкою улла ного, зеленого, синього кольорів, шкіряними аплікаціями, мідними бляшками та китицями.
Жіноче взуття, типове як для Слобо¬ улла н, так і для Полтавщини— ко-льорові чоботи — чорнобривці, пізні¬ше — високі шнуровані черевики. Бідні¬ші носили шкіряні постоли — коти.
Хлопці (легіні) і молоді чоловіки у святкові дні носили шкіряні чорні чоботи (чіжми). До чобіт більш горді легіні прикріплювали шпори (шаркантьови), щоб за ними дзвеніло. Влітку на голову одягали капелюх (шапку, крисаню) чорного кольору і солом'янки. В холодну пору – «ковпаки», виготовлені із шкіри чорного ягняти. Солом'яні шапки носили на кожний день ввлітку, а чорні шапки на неділю. Легіні прикрашали шапки розмарінком, а на розмарінок нав'язували китички із шерстяних ниток.
Якщо раніше я говорила про одяг для чоловіків та для жінок, то тепер торкнуся одягу спільного.
Найперший кожух. Хто не чув цієї назви? Хто не бачив його у виставах, фільмах або ілюстраціях? Якщо і не бачив, то був неуважним. Кожух бере свій початок з давніх давен. Він згадується в Судійському Уставі 1193 року, в Іпатіївському літописі від року 1252. Говорять про нього і іноземні мандрівники 17 століття. А скільки висловів та приказок пов»язано з ним в українській мові – не перелічити.
Саме слово кожух очевидно походить від слова «кожа», тоді як шуба від мадярського «dzubba». Поділяються вони на власне кожухи та короткі кожушанки. Довгі кожухи бувають «простими» та «тудубастими». «Тулубасті» кожухи шилися без «зборів» рівними та з великим відкладним коміром. Вони робилися переважно для людей заможних і нагадували «панську шубу». «Прості кожухи мали набагато більше оздоб, а особливо жіночі. Прикрашалися кольоровими стрічками та шматками сап’яну, а «тулубасті» вкривалися сукном, і були менш художньо цінними. Жінки надавали перевагу білим кожухам.
Мали кожуки і регіональні відмінності.

Кожушанка.
Карпатьські кожушанки звалися кептарами, від румунської назви «груди».





Кептар.
Ще один пиширений вид верхнього одягу свита. Одразу згадується гоголівська «червона свитка». Насправді свити частіше мати чорний колір, колір овечої бавовни чорних тварин. Мешканці Галичини використовували червону фарбу для свиток, чере що й отримали ймовірно назву Червона Русь. Адже свита, так само як і кожух має поважний вік.
Свита
Багато відмінностей свитам надає регіон. Жіночі свити більш консервативні у своєму розвитку, ніколи не шилися зі «зборами», а з «вусами». «Вуса» – клинці, які вставлялися з обох боків свити.
У кольоровій гамі жінки також надавали перевагу білому кольору.
Етнографи вирізняють окремі види свити: козачка, семряга, сукман, манта, гугля, чуга, опанча та кобеняк.

Сукман, Чернівецька область. Опанча


Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців.
Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака вбрання гуцулок та ін.
Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насамперед вона у символічних образах несла інформацію і про етнічні та етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості.Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ,власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст.переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній здебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослинний орнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнамент зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорам та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі —червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині,як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-геометричним узором переважно чорного кольору Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивок застосовувались аналогічні кольорові улла і в окремих видах одягу. В Поліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак та літник червоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, на Київщині — червоні та сині. Те улла стосувалось і взуття (перевага віддавалася червоним, жовтим та чорним кольорам), і поясів, найрозповсюдженішим кольором яких майже повсюдно в Україні був червоний.
З географічного погляду традиція використання кольорової улла варіювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах і переважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи,регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний тип характеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманний уподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність —темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністю господарської діяльності та всім укладом життя.
Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонів колір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями,характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культом сонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідно із народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси —червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг від зовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверима та вікнами.
Разом з тим червоний колір ототожнювався з гарним, веселим і радісним.Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але без червоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» ( улла ного не можна було одягати під час посту). Червоний колір символізував радість народження дитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістю зустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільно їобрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червону корогву.
Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційного одягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення.
Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж і деякі етичні норми: вважалось непорядним вийти на люди без пояса. Він слугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливою
ретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментовані рушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси— оздоблювалися витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою із кольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець для грошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще й сучак, складний ніж та металевий топірець. З поясом асоціювалися народні повір'я й прикмети: вважалось, наприклад, що коли при першому випас іпрогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід.
У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилися традиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичні норми. Заміжня жінка повинна улла обов'язково ховати своє волосся під очіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про них згадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже огренет (зірве) чуже жене повойз голови… явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основа звичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях та повір’ях, згідно з якими вважалося, що недотримання цього звичаю є великим гріхом, який падавне лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір’ям, могла накликати неврожай, хвороби та пошесті.









Сценарій свята українського одягу.
Мета.

/. Дати поняття про національний костюм, коротко оз¬найомити з його давньою історією.
2. Розкрити перед учнями практичні функції костюма
(захисту тіла від зовнішніх дій природи).
3. Показати, що костюм відображає художній смак та
вподобання народу в конкретний історичний період.
4. Виховувати повагу та шану до народного одягу, бажан¬
ня ще більше дізнатись про його елементи.
Обладнання. 1. О.Воропай. Звичай нашого народу.
2. Українське народознавство під ред. С.П. ІІавлюка.
3. Українська минувшина (ілюстративний етнографічний
довідник).
4. Народний календар за 1994 рік.
5. Збірник народної мудрості, пісень, ігор і т.д.
Національний костюм — це частина національної куль¬тури. Люди не усвідомлюють до кінця, що їх місце у на¬вколишньому світі є визначеним і закономірним. Кожна деталь у їх зовнішньому одязі має суто філософське, по-заземне звучання. Наприклад: те, що у народі одягали на голову, не було просто головним убором, це — своєрідний зв'язок із космосом, а те, що носили на ногах — зв'язок із землею.
2. Матеріали, з яких виготовляється народний одяг. ХУТРО
Клімат України досить суворий і теплий. Одяг нашому населенню завжди був потрібний 6—7 місяців у році. Ось чому хутро було найулюбленішим матеріалом для виго¬товлення верхнього одягу. Колись наші предки шили йо¬го із диких тварин. Тепер — з овечих шкір, рідко — оленів, лисиці. На оздобу одягу використовували хутра дрібних диких тварин: куниць, соболів, бобрів, білок... В стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось нарівні з сріблом і золотом. Ним платили данину.
ТКАНИНИ
З давніх давен в Україні люди вміли обробляти льон, коноплі, овечу вовну і навіть кропиву дикоростучу. З чу¬жинецьких, привізних тканин найпоширеніший був шовк, який ще називали поволокою. Привозили тяжку

золоту парчу та оксамит. Далеко йшла слава про ук¬раїнське сукно. А ткацтво — одна з найулюбленіших га¬лузей народного промислу. Селянське полотно по гру-бості ділиться на три види:
1) найгрубшу рядовину (верхній робітний одяг для чо¬ловіків);

2)середню «десятку» (сорочки...);

3)найтоншу «12» (жіночий одяг, рушники та скатерки).

ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!..
Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й об¬рядове значення. При сватанні дівчина перев'язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. «Ой, -маю я одну хустку та їй нема року, А то буде миленькому на осінь до боку...» В часи козаччини дівчата дарували нареченим вишиті хустини, як символ вірності в коханні. «Дай же, дівчино, хустину, Може, в бою де загину — Накриють очі темної ночі, Легше в могилі спочину...»
(Т.Шевченко написав поему «Хустина»). В давнину в Україні хустки (обов'язково білі) вишива¬лися шовком, сріблом та золотом. Орнамент був геомет-ричний, а з 18-го століття — рослинний. Рідко — зобра¬ження птахів. Козацькі хустки мали китиці по краях. Бар¬висті — від болгар, сербів.
НАМІТКА
Це біле полотнище з обох кінців вишите червоними нитками. На весіллі, покривши молоду наміткою, сваш¬ки співають:
«Зробили-сь ми діло, Аж нам чоло впріло: З коржа — паляницю, З дівки — молодицю».
Заміжня жінка не розлучалася з нею ціле життя: до церкви, в гості, «на смерть» жінки брали з собою намітку. «Жінки носять на голові щось схоже на шапку, цілком плоске, як тарілка, і обвивають його довгою наміткою».
ОЧІПОК
Заміжні жінки ховали своє волосся під очіпок. Він має форму циліндричної шапочки з плескатим дном, а на по¬тилиці має розтин на шнурівці. Одягнувши на голову очіпок, жінка стягує його і зав'язує.
В залежності від достатків господині, очіпки були з ба¬вовняної матерії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Колір: білі, сині, зелені, у бабусь — чорні, у вдо¬виць, що хочуть вдруге заміж — червоні. У молодих — білі вишиті.
ЖІНОЧА СОРОЧКА
Це найстарша з одежі наших предків. За княжих часів в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. Біля шиї мала багате дрібних складок. На Лівобережжі сорочки були без коміра, лише з вузенькою лімівкою на краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу на шиї. На Правобережжі — з коміром стоячим, або відкладним, а рукава — з ман¬жетами та з оборкою на кінцях біля зап'ястків. Жіночі со¬рочки шились з розрізом посередині грудей, вишита па¬зуха на Правобережжі.
Рукава у всіх — широкі і довгі, ш.=2/3д. Довжина ук¬раїнських сорочок — по «кісточки» з плахтою чи запас¬кою. До спідниці — трохи коротші. З-під плахти чи запа¬ски повинен визирати долішній вишитий край «поділ», або «подолик». Сорочка була і залишається головним одягом людини, про що свідчать приповідки і повір'я. «Своя сорочка ближча до тіла». «Щасливий, бо в сорочці народився».
Матеріал для жіночих сорочок — біле лляне чи конопляне полотно. За вишиттям:
1) наддніпрянські (червоними ісиніми, або чорними нитками, а також білими чи сірими нитками по білому, орнамент- рослинний);
галицькі — геометричні ,багатокольорові (сині, червоні,зелені, жовті та оранжеві);
поліські, або не вишиті, або дуже простий орнамент червоним.
На Наддніпрянщині по¬лики (верхня частина рукава)вишиваються або вирізують¬ся (гаптуються) негустим рослинним орнаментом.
«Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт». «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті».
«У наших хазяйок та по 100 сорочок, а у мене одна, та й та біла щодня». (Звучить «Вишиванка»). («З вечора холодного»).
Одяг, що носиться поверх сорочки
ЗАПАСКА
Два види:
1) чотирикутний шматок вовняної тканини із зав'язка¬ми на верхніх кутах. Одягають одну спереду, другу — зза¬ду, щоб видно сорочку трохи;
2) один суцільний шматок тканини, що ним обгор¬тається стан навколо, щоб кінці сходились спереду.
Поверх запаски одягали попередницю. Підперізують крайкою (фартухом). Колір запаски: чорний, синій, чер¬воний та білий.
(Запаска й берега. Народний календар 21/5/94 р.)
ПЛАХТА
В два рази ширша, ніж запаска, своєю формою — зовсім проста: два полотнища, зшиті вздовж до полови¬ни.
По кольору — різні, але завжди різнокольорові смуги проходять вздовж і впоперек, утворюючи кратки, що на¬гадують шахівницю.
КОРСЕТКА АБО КЕРСЕТКА
Одягають на горішню частину тіла поверх сорочки. Шиється з тонкої вовняної тканини, оксамиту або шов¬ку, на підкладці, без рукавів, без коміра, в талію. Дівочі керсетки «гладкі», жіночі — з «вусами». «Вуса» — складні чотириярусні складки: їх буває п'ять чи сім, вони нада¬ють одягу пишноти й легкості бароккового стилю. До¬вжина — по пояс або по коліна. Шовкові та вовняні об-шиваються чорним або темновишневим оксамитом. Ок¬самитові — «кривулькою» з червоної або блакитної стрічки. Застібуються з лівого боку, на Уманщині — по¬середині на гаплики, в галичанок — ледве сходяться на грудях. На Заході рясно оздоблюються намистом.
(Книга «Українська минувшина»).
СПІДНИЦЯ
Прийшла до нас з заходу в кінці 18-го століття. На са¬моробному полотні («димі») витискали олійною фарбою візерунки.
Лемківський фабран має багато складок, які надають пишноти. Ховаючи в скриню, складали й перев'язували мотузком.
На Наддніпрянщині жінки шили спідниці зі спеціальної набивки темних кольорів, з вузень¬кою оксамитною стрічечкою внизу. В Поліссі андарак червоний, оздоб-лений вишиванням або тканим різнокольоровим орнаментом.

СУКНІ
Появилася в 14-му столітті. Довгі, з довгими вузькими рукава¬ми, з відкладним коміром або ве¬ликим вирізом для шиї. Сукні з розрізом донизу — байбараки. Під нього одягали шляхтянки — шовкові вишиті сукні або со-рочки.
ЖІНОЧЕ ВЗУТТЯ
Основне взуття колись було — чоботи з сап'яну — «сап'янці». Найулюбленішими були червоні, які одягалися в неділю чи в свято, як частина святкового одягу. «На нозі сап'ян рипить, а в борщі півник кипить» казали про добру господиню. Крім чобіт були в ужитку і черевики або черевички (туфлі), які шилися не тільки з кольорової шкіри, а й з міцної дорогоцінної парчі та обшивалися «золотим узороччям».
«Кому хустка на голову, тому й сап'ян на ногу, а в кого стрічка в косі, в того й парча на нозі».
Лапті, ходаки та постоли — прикмета великої бідності. «Впуталась, як Настя в лапті» — про молодицю, яка по¬трапила в якусь біду.
(Народний календар, 1994, 18 червня) (Співають).
«Ой це ж тії чоботи, що зять дав (2) А за тії чоботи дочку взяв». (Мелодія
«Ой ходила дівчина бережком (2) заганяла селезня батіжком»).
4. Чоловіче вбрання. ШАПКИ
Здавна чоловіче населення України носило «хутряниці~ (баранячі або ягнячі, з видри, зайця). В період козаччини шапка була одною з основних частин одягу і влітку. Гар¬на шапка була гордістю козака, парубка.
«Жупан, як жупан, аби добра шапка».
З шапкою зв'язані магічні вірування: шапка-невидимка, на Різдво господиня одягає чоловічу шапку і обходить увесь двір, обкурюючи все ладаном.
(Чоловіче взуття. Народний календар, 1994, 18 червня)
ЧОЛОВІЧІ СОРОЧКИ, КОРСЕТКИ
Два типи штанів: власне штани — вузькі, та шаравари — широкі. В Галичині — «сподні», в гуцулів — «ногавиці».


ПОЯСИ
Шовкові, вовняні та бавовняні. Червоні та зелені. Були в Україні й чумацькі череси. Чумаки зберігали в них свої гроші, кисет з тютюном, люльку (до ЗО см завширшки).
ЧОЛОВІЧЕ ВЗУТТЯ
Чорні юхтові (для селян) та хромові (для панів, міщан). Ходаки — лише шкіряні підошви, стягнуті мотузком чи ремінцем. Постоли, личаки, лапті.
«Гулі не одного в лапті взули». «Як маєш кланятися лаптю, то краще вклонися чоботу».
«Хай у постолах гречка родить». (Гра «Шевчик» А чи бачив ти, як шевчик...) Ой заграйте, музики, в мене гарні черевики, Починайте мерщій грати, бо хочеться танцювати.
5. Спільний одяг для чоловіків та жінок.
КОЖУХ
«Завірюха — треба кожуха».
«Трудно літом без корови, а зимою без кожуха».
«Козак — муха без кожуха».
Кожухи носили козаки та селяни, а шуби — пани.
«У кого кожух овечий, у того душа чоловіча, а шуба — це згуба».
«Ми в кожусі та при своєму дусі, а хто в лиссях, той у мислях».
КЕПТАР — коротка кожушанка без рукавів. Носять гу¬цули.
СВИТА — дуже стародавній одяг.
«Найкращий парубок Микита, що на ньому сіра свита».
«На свиті вбогого стільки лат, як на селі хат».
Різновиди:
1) Козачка — полтавська верхня одежа, пошита з тон¬
кого фабричного сукна, ледве доходить до колін.
2) Семряга — на Волині. Шиють з сірого сукна, багато
складок.
3) Кобеняк — на картині І.Репіна «Запорожці пишуть
листа турецькому султану» — справа білий.
ЮПКА — верхній одяг жінок, що своїм виглядом нага¬дує свиту, тільки вона шиється не з овечого сукна, а з черкасипу або китайки. Шиється без коміра, з вузькими довгими рукавами, а ззаду з «вусами», як у корсетки.
ЖУПАН — шили з синьої китайки — шляхтянський одяг.
«Який пан, такий і жупан».
«Поневолі пан у жупані ходить, бо свити не має».
«Вбрався в жупан та й думає, що пан».
КАПТАН, кунтуш.
ЛЮЛЬКА служила козакам не тільки знаряддям для куріння, а й була предметом гордості та навіть символом козацької честі.
«А тютюн та люлька
Козаку в дорозі пригодиться...»
6. Знавцем і цінителем української вишивки був Тарас Шевченко. Збирав зразки народних вишивок, сам робив замальовки.
Поетеса Леся Українка, уперше відвідавши могилу Кобзаря, принесла в подарунок рушник, який сама ви¬шила.
(«Народні скарби», опор. 40—42)
Щоб закріпити фарбу, нитки запікали в житньому тісті, після чого кольори не линяли протягом довгого часу. Теща зятя вітає, кожух вивертає: Щоб ти, зятю, був багатий, Як той кожух волохатий. На коні, на вівці, На рублі, червінці.
Наречену садили на стілець, застелений вивернутим ко¬жухом.
(«Повір'я», стор. 35—36) «Звичай нашого народу».
(Олекса Воропай) 7. Одяг народний зцілює людей.
Народна цілителька Марія-Стсфанія на сеансах завжди в сорочці, яку їй подарувала дружина Тарапуньки. Стара, поштопана, ще прабабусею вишита, а силу має велику. Навіть космонавтам помогла з Землі, коли в них вийшли з ладу прилади...
8. В українського народу є багато загадок, в яких говориться про одяг та взуття. ЗАГАДКИ.
1. Ані тіла, ані духа, має рота, шкіру й вуха. (Чоботи)
2. Вдень з ногами, а вночі без ніг. (Чоботи)
3. Біжить свинка, срібна спинка, а хвіст конопляний.
(Голка)
4. Коли швець дарма шиє?
(Коли забуде вузлик зав'язать)
5. Біга Марушка у ста кожушках, як вітер повіє, то й
спина замріє. (Курка)
6. Водою їхали пани, на них срібні жупани,
хоч жупани — лата на латі,
панам раді в кожній хаті. (Риба)
7. Всі пани скинули жупани, а один пан
не скинув жупан. (Листяні дерева і ялина)
8. Сидить баба на грядках, вся закутана в хустках.
(Капуста)
9. Заключна частина уроку.
От і підходить до кінця наше свято українського одягу. Серед наших гостей — більшість — жінки. Даруємо їм пісню.
(Звучить пісня «Квітчаста хустка», сл. В.Юхимовича, муз. В.Конощенка).
На ній і гроно, і пелюстка, і небо й райдуги
на ній...
Мов берегиня вроди, хустка здавен у нашій стороні.
То — нареченим на щастя, то на добро матерям,
Вічний дарунок — хустина квітчаста,
Знана стежкам і вітрам.
Веселі ви чи сумовиті на схилах Ворскли чи Дінця,
Нема таких жінок у світі, котрим вона не до лиця.
Мов помолодшала мати, гарна й сестра дорога.
Роси в хустині, немов діаманти, зорі й квітки в берегах.
Ой ті луги та бережечки, які вгорі, такі внизу...
На щастя й радість два ріжечки, а два — на смуток і сльозу.
Сонцю й роботі найближча, подруга днів осяйна
Душу зігріє і зніжить обличчя хустка — тернова весна.
Г.Я Новосельська, вчитель м. Черкаси


Література та веб-джерела.
1. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис.-К.:Оберіг,1991.-442с.
2. Журнал.Розкажіть онуку.№11-12.2002р.
3. http://www.ukrsov.kiev.ua
4. http://sweetukraine.narod.ru/odyag/odyag1.html
5. http://uart.ucoz.ru
6. http://zakladka.org.ua/search-український-одяг.html
7. http://zakladka.org.ua/search-український-одяг.html
8. http://www.dzerelce.org.ua/publications/2005-04-tatara.htm













Категорія: Методичні матеріали | Додав: aura
Переглядів: 38677 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 3.9/11 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email:
Код *:
Форма входу
Пошук

Друзі сайту


Copyright Boichenko O.V © 2014
Безкоштовний хостинг uCoz